Історія про розбите скло

Інколи достатньо просто звернути увагу і прослідкувати. Вчора цього було мало. Ми відчули необхідність дізнатися більше. Усвідомлення того, що ти ще можеш приймати спонтанні шалені рішення, дуже тішить. Головне почати, а потім це вже просто почергове перехоплення ініціативи.

«Дізнатися більше» теж могло би бути дуже пасивним. Але тут виник новий фактор – відчуття потреби у втручанні. Суто з позитивних і гуманістичних переконань (ну не хотілося мені, щоб тій маленькій дівчинці завдали шкоди). «Не роби комусь добре, щоб тобі не було зле», саме після цієї фрази я усвідомив, що мій друг певно таки був правий. Якби та «мамуся» мене травмувала, то це ше light version. Вона ж в тій своїй ейфорії зарізати склом могла.

-                     Подзвоніть в міліцію!

-                     В мене телефон не працює.

І шо тут скажеш. Людській апатії на рівні з паралельною цікавістю немає меж.

Нехай навіть наші спроби вплинути на те неймовірно дивне дійство нічим добрим не закінчились, це все рівно прекрасний тест на власне мислення. Життя моделює різноманітні ситуації і дає кожному діапазон певних варіантів. Вибір за тобою. В цій ситуації ми ніби оминули стандартні а), б), в), г) і почали формулювати свій д) інший варіант.

Зі страхом і захопленням спостерігали ми, як маленька дівчинка в агонії плаче і захищає свою п’яну (чи то інтоксиковану чимось іншим) маму, яка декілька секунд назад кричала на неї, ба навіть може й вдарила (в темноті погано видно просто). З неї виросте щось інше і сильніше.

Можна подзвонити в нашу доблесну міліцію, можна представитись Андрієм Сердюком, Мерканським, Мартою з Сихова або просто зробити «анонімне повідомлення», але нічого доброго з того не вийде. Бо 13 будинок насправді дуже важко знайти, а якби навіть і знайшли, то задекларували б це все як «порушення тиші».

Візьміть якось два кундерки, сядьте на лавку і подумайте про це все…

How long is now?

Що може змусити тебе піднятися з ліжка о 2 ночі і почати плюватися думками на папір? Відповідь очевидна - бажання. Для чого? А яка різниця. Просто так, хочеться та й все. 

А вона ж собі мирно читала цікаву книжку перед сном, а до цього ше чомусь натрапила на сторінку колишнього в соцмережі. Дивно, колишніх вже декілька, а тягне на один і той самий профіль. 

Чомусь раніше, ше в школі, суботніми ранками їй варто було прокинутися зранку, перебігти в іншу кімнату, залізти під ковдру і дивитися телевізор з братом. Ше було якесь дивне шоу з Андре Таном, яке дивилася на повному серйозі. Саме в ті ранки відчувалося якесь вільне дозвілля, яке приносило задоволення, бо не треба було нічого планувати. А тепер кожен вихідний, кожна вільна година, наче кипить в баняці із зобов'язань, правильності, потрібності. То ж треба кожну хвилину провести з користю для себе, не можна марнувати молодість, я мушу цінувати кожну можливість вдосконалюватись. Дурниці. Не треба було стільки читати хитромудрих книжок, а то з кожною прочитаною сторінкою все видається тільки складнішим і заплутанішим. Хоча, можливо, так і має бути. Нам тєжко, якшо складно, а коли просто - це взагалі покай.

Думала про одне, а написала про зовсім інше. І так завжди.

А він багато не думає. Точніше думає, але тільки про те, що дійсно потрібно. Моделює схеми власного самовдосконалення, перспективи кар'єрного росту, накопичення капіталу. Ше би якусь стипендію здалося отримати. А коли й закрадаються якісь гаспидові думки про минуле, то він їх вміло блокує різними психологічними метОдами. Чувак теж начитався різної літератури. І незважаючи на свій образ неприступного конкістадора, він прекрасно розуміє, шо ця картинка нічого доброго з ним не зробить. А яким йому хочеться видаватись, він вже давно забув. "Гірше того", і не знав. Це все через неї. Ніколи б не подумав, шо через стільки часу взагалі шось зможе згадати. А може для того, аби перестати згадувати, треба спочатку забути? Та нє, стоп, знову той гаспид бісовий (авт. - сорі за демонічну тавтологію). Хоча і так прекрасно знає той дурнуватий закон - якшо свідомість блокує вдень, то підсвідомість все рівно подасть її на десерт вночі уві сні. В кращому випадку, він прокинеться в якійсь не такій фазі сну, все забуде, і тоді не матиме спокуси жалюгідно зізнаватися, шо вона йому все ше сниться.

Так хто з них двох розумніший? Вона, яка гріється в минулому, чи він, що бавиться в майбутньому. Чи може таки треба carpe diem...

Навушник(и)

От як можна серйозно думати про якісь фундаментальні зрушення та зміни в житті, і в той самий час розуміти, шо я вже 2 місяць не можу знайти час і змусити себе просто піти в гарантійний офіс і зремонтувати навушники? Тобто кожен день я спокійно опускаю голову вниз і слухаю улюблену музику (шо є важливою частиною моєї розважальної повсякденної рутини) тільки правим вухом. 

І от я їду в маршрутці, слухаю свою "напівмузику" і розумію, шо в мене або вкрали, або я десь посіяв дві гривні. В цей самий момент усвідомлюю, шо мені абсолютно паралельно, бо зараз навіть в транспорті для оплати за проїзд їх не заюзаю. Ну окей, най буде інфляція в економічному житті, але таке саме буває з людьми і в реалі. Не хочу і не можу нікого якісно порівнювати з двома гривнями, але відчуття втрати за деякими з них рівномірні, ба навіть менші до деяких гомосапієнсів. Тільки то вже набагато глибша і сумніша емотивна інфляція. Хоча вона сумна лише через те, шо якісь хмарливі емоції викликає тільки сам фактор цього явища знецінення, а не втрата itself. А може й навпаки, хз. 

Мораль цієї байки така: проектуйте прості явища та події з життя на ширші матерії. Роздупляє.

Індукція>Дедукція.

P. S. + без навушників деколи навіть веселіше. Сьогодні ненавмисно став слухачем телефонної розмови однієї панночки по дорозі в універ. Цитую: "Оксана! Та з тою практикою буде повна пі*да! Я от реально йду і майже плачу!!!"

Deep inside, you cry cry cry…

Вона собі знає

Ну нарешті я дочитала ту книжку. Та скільки вже можна було її мучити. Окей, часом можна розтягувати задоволення від самого процесу і смакувати польотами своєї уяви, але ж не так довго. Хоча менше з тим, то все універ винен... Там стільки задавали непотребу читати протягом цілого семестру, ну не могла ж я просто забити і не виконати поставлене завдання. Проте, без стипендії якогось особливого стимулу вчитись не відчуваю. Пари, лекції, семінари. Задовбало.

Принаймні, між тим мене ше й взяли на роботу. Це ж так круто поєднювати навчання з роботою. І я така крута, випереджаю всіх на крок, бо всі ж прекрасно розуміють, що вища освіта нічого не дає в нашій країні - це просто папірчик. Але він так всім необхідний, бо без нього ну просто ніяк. Навіть двірникам і охоронцям потрібен диплом, шоб взяли на роботу. А тут ше й таке прогресивне оточення, успішні люди навколо, постійно розмови про майбутні проєкти, бізнес-плани, ідеї та відрядження в екзотичні країни. Так, це добре, що я займаюся чимось иншим, крім здобуття освіти. Але блін, якшо цього семестру знову не стягну стипендії, то до сраки та робота... Шо за постійні подвійні стандарти і переконання.

З хлопцем розійшлася, це тільки на краще. Тепер пора правильно розставити пріоритети і рухатися вперед. Чи може краще вбік? 

То навіть не заздрість, і не злість, то просто є відчуття якоїсь незрозумілости. Якось навіть на грані щирої радості за інших і в той самий час роздратованості на всіх і вся, крім себе. Тому шо це ВОНИ тобі заважають. Це ВОНИ всі у всьому винні. Чи може просто перестати заходити не фейсбук і бачити ілюзію багатьох успішно влаштованих життів, які створюють далеко не ілюзорне відчуття власної меншовартости.

Грошей нема. Батьків розчаровувати не хочеться. А хочеться просто подорожувати і читати книжки. Їх у мене багато вже куплених лежить на полиці, і ше більший список "to-read" сформований в моїй маленькій дівочій голівці, яка прагне матеріалізувати свої думки і пориви, побачивши необхідні слова на сторінках, які, все-таки, стануть стимулом для початку чогось прекрасного і, можливо, навіть написання свого бестселера. 

А поки, я тішуся, що дочитала ту книжку... Нарешті-таки дочитала.

Something out of nothing

Періодично знаходячись на етапі пошуку сутності власного буття, починаєш думати про дивні речі, які ніколи раніше не приходили в голову. Зважаючи на те, що наше народження є переважно однаковим фізіологічним процесом для всіх (не будемо брати до уваги розтинів, анестезійованих дурманів і тд.), не може дивувати той факт, наскільки, все-таки, ми різні і які саме чинники формують це шалене різноманіття. Фактор нульового часу після появи на світ у всіх по суті однаковий, такий собі “zero time”. Проте як тільки людське диво-творіння починає отримувати певний досвід, моментально починають формуватися світогляд, принципи, умовні рефлекси, підсвідомі та досить таки свідомі реакції.

На таку контраверсійну ситуацію маю два ракурси бачення:

1. Позитивний: неосяжний спектр самовдосконалення і здобуття будь-чого в цьому світі існує для кожного, незалежно від ретроспективного бачення свого життєвого шляху, теперішнього чи навіть не дуже багатообіцяючого майбутнього.

2. Обмежуючий: наша залежність від зовнішніх факторів є неймовірно сильною (залежність не як «addiction», а більше як «dependency»), і будь-яка думка чи дія, яку ми присвоюємо власному скромному его, скоріш за все, вже була відтворена в певній матеріальній чи теоретичній формі.

Бачення ланцюжка подій власного життя у формі «школа-університет-робота-сім’я-кредит-смерть» давно нікого не тішить, і, очевидно, більшість прогресивних людей кардинально диференціюють таке начиння свого часу. Важливими є деталі, які формують відчуття щастя a. k. a. задоволення, втіха, приємність у всіх їхніх вимірах. Така форма бачення речей не є новою, оскільки гедонізм як напрям у філософії існує дуже давно, і саме в цій теорії радість від фізичного задоволення вважають вищим благом і умовою щастя у житті. Є тут і багато суперечливих моментів, проте саме цей стан може слугувати потужним фундаментом для будівництва міцнішої та більшої форми того ж таки блаженного щастя.

Все починається з ідеї, тому залишається сліпо вірити в банальне переконання, що «думки матеріалізуються», сміливіше мріяти, зосереджуватись на позитивному і діяти.

Всім #Епікур, всім #Маслоу.

Хто терпен - той спасен

Ти кожен день живеш, а я існую.

В краї далекі не мандрую.

А так хотів би... Універ, робота.

Це не моє бажання й не моя охота.

Ти знов живеш, а я гнию в тривозі.
Ці дні бажаю провести в дорозі.
Кудись далеко, обрій бачити не хочу,
Аж поки знов в якусь халепу вскочу.

Ти знов живеш? Я жив колись, до речі.
А зараз місяцями не злізаю з тої печі.
Комфортна зона, затишок і спокій?
А океан глибокий і такий широкий...

Двоє в каное

Ти сам? Звичайно. Я один в каное.
Теоретично мало бути двоє.
Так гірше? Краще. Переконую себе.
Той біль все рівно скоро не мине.

І знов питання? Відповідь? Не треба.
Забуду сам себе. Така моя потреба.
Короткі речення. Це новий стиль.
А в тому серці знову невгамовний штиль.

Безглузді фрази. Знову чую їх. 
А може й кажу сам, повтор думок моїх.
Цей сміх відразу жаль створив.
Таке буває. Просто повторив.

Немає сенсу? Знову забуття?
Це все існує. Це моє життя.
Все буде краще. Знаю. Буде так.
Лиш не забудь полоти той будяк.