Навушник(и)

От як можна серйозно думати про якісь фундаментальні зрушення та зміни в житті, і в той самий час розуміти, шо я вже 2 місяць не можу знайти час і змусити себе просто піти в гарантійний офіс і зремонтувати навушники? Тобто кожен день я спокійно опускаю голову вниз і слухаю улюблену музику (шо є важливою частиною моєї розважальної повсякденної рутини) тільки правим вухом. 

І от я їду в маршрутці, слухаю свою "напівмузику" і розумію, шо в мене або вкрали, або я десь посіяв дві гривні. В цей самий момент усвідомлюю, шо мені абсолютно паралельно, бо зараз навіть в транспорті для оплати за проїзд їх не заюзаю. Ну окей, най буде інфляція в економічному житті, але таке саме буває з людьми і в реалі. Не хочу і не можу нікого якісно порівнювати з двома гривнями, але відчуття втрати за деякими з них рівномірні, ба навіть менші до деяких гомосапієнсів. Тільки то вже набагато глибша і сумніша емотивна інфляція. Хоча вона сумна лише через те, шо якісь хмарливі емоції викликає тільки сам фактор цього явища знецінення, а не втрата itself. А може й навпаки, хз. 

Мораль цієї байки така: проектуйте прості явища та події з життя на ширші матерії. Роздупляє.

Індукція>Дедукція.

P. S. + без навушників деколи навіть веселіше. Сьогодні ненавмисно став слухачем телефонної розмови однієї панночки по дорозі в універ. Цитую: "Оксана! Та з тою практикою буде повна пі*да! Я от реально йду і майже плачу!!!"

Deep inside, you cry cry cry…