Напиши мені скріпт

З якого слова починається твій ранок? Тільки від тебе залежить, якою інтонацією говорити своє перше слово. І яку паузу робити між реченнями. І все це насправді має велике значення.

Сукупність процесів протягом дня сьогодні виводить тебе у найбільш неймовірний варіант завтрашнього теперішнього часу. Present Perfect Continuous блять.

Все більше звертаєш увагу на міміку, полеміку, динаміку та інші їбануті процеси, про які ніколи раніше не думав. І вже деколи навіть незрозуміло де твої думки, а де підсвідомі погодження з чужими.

А потім ти імпровізуєш, використовуючи свої, такі здавалося б, суперможливості. І мислиш ширше. Потім трохи вужче. Але все рівно мало з цього всього запам'ятається саме тобі. Вона тебе проаналізує, скаже правду в очі і ти сам після цього всього ревно відштовхуєш той беззаперечний вирок, з яким щиро погоджуєшся глибоко в душі.

І от тут починається найцікавіша частина - переоцінка власного бачення, на основі чужих висновків, нарешті сказаних тобі в лице. Але нікому нецікаво. І це прекрасно.

Перспектива кардинального перевороту сюжету тішить і лякає водночас.

Сьогодні я буду тішитись.

На даху ідей

По мокрому асфальті йду і знову розумію, 
Що думка вже не свіжа, а якась суха.
Послання переписую і свідомо про шаленства мрію.
Ідея народилася німа, сліпа та ще й глуха.

Я все забув, а потім знов згадав усе, що дійсно треба.
Бо забуття лиш виправдовує невдах.
Ти дочекаєшся послань зі свого недосяжного, проте омріяного неба?
Не дочекаєшся. А я залізу ну хоча б на дах.

Ти хочеш бути кращим? Ну тоді старайся.
Не хочеш? Хай стараються вони.
Ідея змокла, ти лиш сухо посміхайся.
Я сам себе боюсь, тому і мислю навпаки.

(Brooklyn)

ми маємо нову нагоду

If you stay ready, you ain't gotta get ready

Ніколи не пізно змінити фокус.

Зараз він в мене такий, шо сам Коперфільд би здивувався.

Особливо в ті моменти, коли відчуваю негативні наслідки відмінних порівнянь в змінах у житті в людей, з якими близько спілкуюсь.

Хоча ми такі однакові, ми все рівно дуже різні.

Тому куди б я там зараз не йшов, я все рівно до кінця ніколи нічого не зрозумію.

А ті, хто пояснюватимуть мені сутність буття, рано чи пізно розчаруються власне у своїх теоріях.

Мене розносить зсередини, і це найменш важливо.

Бо, насправді, цього всього не існує.
---

Треба іспанську підівчити... буду ж там скоро.

Пальці в мандаринах

- Привіт.

- Ну, привіт.

- Шо ти? Чого не вітаєшся?

- Хто не вітається... це ти мене ігнориш постійно.

- Та не розказуй мені тут. Я все помітив. Але менше з тим, ти як там взагалі не жалієш про своє повернення?

- Жаліти не збираюсь, але чомусь заливаю сливу стабільно вже другий місяць, може воно дійсно якось пов'язано.

- Пффф... срали-мазали. Я ж казав, шо таке буде. Синдром повернення виїдає зсередини, просто почекай ше півроку, принаймні.

- Та добре, спробую. Як там твій баскетбол?

- Не дуже, часу зараз не вистачає на себе, роботу знайшов цікаву. Відчуваю, шо з того шось буде, тому концентруюсь трохи на інших речах. Але то таке, ти що хотіла взагалі?

- Слухай, мені так неприємно просити... Але я зараз в дуже скрутному становищі, треба $100.

- Та без питань, допоможу. Віддаси, коли там зможеш. А в чому така страшна необхідність тієї сотки.

- Треба віддати борги, сто баксів вишу своїй подрузі, яка теж в штати скоро їде... то от тому і горить. Слухай, ти вибачай, шо я тоді швидше тобі про аборт не розповіла. Та й взагалі, треба було з тобою поговорити, поки це шаленство не почалось.

- Забий. Ми вже про це сто разів говорили, скільки можна...

- Ну добре, добре. Йой, так люблю, як ти починаєш злитися, аааааааа...

- Перестань, вже реально не смішно, та й набридли твої постійні посилання на ту дворічну допотопну дурницю від твоєї розумної мами.

- От ти знову починаєш, і мене це дуже засмучує!

- Окей, все, я перестав, просто не втримався, звиняй. Добре тоді.

- Все, малу мою Марічку забереш? В неї танці сьогодні до дев'ятої.

- А як похресницю не заберу? Певно шо зайду. Давай вже, йди звідси, бо по починаєш мене нервувати.

- Та пішов ти, довбень. Як я взагалі колись могла з тобою спати.

- Целюлітом на ляшках будеш своїм трусити, язиком мені тут молоти не треба, вже на то час мала раніше, ти ж пам'ятаєш тоді на даху в Чехії.

- Як же я тебе ненавиджу...

Історія про розбите скло

Інколи достатньо просто звернути увагу і прослідкувати. Вчора цього було мало. Ми відчули необхідність дізнатися більше. Усвідомлення того, що ти ще можеш приймати спонтанні шалені рішення, дуже тішить. Головне почати, а потім це вже просто почергове перехоплення ініціативи.

«Дізнатися більше» теж могло би бути дуже пасивним. Але тут виник новий фактор – відчуття потреби у втручанні. Суто з позитивних і гуманістичних переконань (ну не хотілося мені, щоб тій маленькій дівчинці завдали шкоди). «Не роби комусь добре, щоб тобі не було зле», саме після цієї фрази я усвідомив, що мій друг певно таки був правий. Якби та «мамуся» мене травмувала, то це ше light version. Вона ж в тій своїй ейфорії зарізати склом могла.

-                     Подзвоніть в міліцію!

-                     В мене телефон не працює.

І шо тут скажеш. Людській апатії на рівні з паралельною цікавістю немає меж.

Нехай навіть наші спроби вплинути на те неймовірно дивне дійство нічим добрим не закінчились, це все рівно прекрасний тест на власне мислення. Життя моделює різноманітні ситуації і дає кожному діапазон певних варіантів. Вибір за тобою. В цій ситуації ми ніби оминули стандартні а), б), в), г) і почали формулювати свій д) інший варіант.

Зі страхом і захопленням спостерігали ми, як маленька дівчинка в агонії плаче і захищає свою п’яну (чи то інтоксиковану чимось іншим) маму, яка декілька секунд назад кричала на неї, ба навіть може й вдарила (в темноті погано видно просто). З неї виросте щось інше і сильніше.

Можна подзвонити в нашу доблесну міліцію, можна представитись Андрієм Сердюком, Мерканським, Мартою з Сихова або просто зробити «анонімне повідомлення», але нічого доброго з того не вийде. Бо 13 будинок насправді дуже важко знайти, а якби навіть і знайшли, то задекларували б це все як «порушення тиші».

Візьміть якось два кундерки, сядьте на лавку і подумайте про це все…

How long is now?

Що може змусити тебе піднятися з ліжка о 2 ночі і почати плюватися думками на папір? Відповідь очевидна - бажання. Для чого? А яка різниця. Просто так, хочеться та й все. 

А вона ж собі мирно читала цікаву книжку перед сном, а до цього ше чомусь натрапила на сторінку колишнього в соцмережі. Дивно, колишніх вже декілька, а тягне на один і той самий профіль. 

Чомусь раніше, ше в школі, суботніми ранками їй варто було прокинутися зранку, перебігти в іншу кімнату, залізти під ковдру і дивитися телевізор з братом. Ше було якесь дивне шоу з Андре Таном, яке дивилася на повному серйозі. Саме в ті ранки відчувалося якесь вільне дозвілля, яке приносило задоволення, бо не треба було нічого планувати. А тепер кожен вихідний, кожна вільна година, наче кипить в баняці із зобов'язань, правильності, потрібності. То ж треба кожну хвилину провести з користю для себе, не можна марнувати молодість, я мушу цінувати кожну можливість вдосконалюватись. Дурниці. Не треба було стільки читати хитромудрих книжок, а то з кожною прочитаною сторінкою все видається тільки складнішим і заплутанішим. Хоча, можливо, так і має бути. Нам тєжко, якшо складно, а коли просто - це взагалі покай.

Думала про одне, а написала про зовсім інше. І так завжди.

А він багато не думає. Точніше думає, але тільки про те, що дійсно потрібно. Моделює схеми власного самовдосконалення, перспективи кар'єрного росту, накопичення капіталу. Ше би якусь стипендію здалося отримати. А коли й закрадаються якісь гаспидові думки про минуле, то він їх вміло блокує різними психологічними метОдами. Чувак теж начитався різної літератури. І незважаючи на свій образ неприступного конкістадора, він прекрасно розуміє, шо ця картинка нічого доброго з ним не зробить. А яким йому хочеться видаватись, він вже давно забув. "Гірше того", і не знав. Це все через неї. Ніколи б не подумав, шо через стільки часу взагалі шось зможе згадати. А може для того, аби перестати згадувати, треба спочатку забути? Та нє, стоп, знову той гаспид бісовий (авт. - сорі за демонічну тавтологію). Хоча і так прекрасно знає той дурнуватий закон - якшо свідомість блокує вдень, то підсвідомість все рівно подасть її на десерт вночі уві сні. В кращому випадку, він прокинеться в якійсь не такій фазі сну, все забуде, і тоді не матиме спокуси жалюгідно зізнаватися, шо вона йому все ше сниться.

Так хто з них двох розумніший? Вона, яка гріється в минулому, чи він, що бавиться в майбутньому. Чи може таки треба carpe diem...

Навушник(и)

От як можна серйозно думати про якісь фундаментальні зрушення та зміни в житті, і в той самий час розуміти, шо я вже 2 місяць не можу знайти час і змусити себе просто піти в гарантійний офіс і зремонтувати навушники? Тобто кожен день я спокійно опускаю голову вниз і слухаю улюблену музику (шо є важливою частиною моєї розважальної повсякденної рутини) тільки правим вухом. 

І от я їду в маршрутці, слухаю свою "напівмузику" і розумію, шо в мене або вкрали, або я десь посіяв дві гривні. В цей самий момент усвідомлюю, шо мені абсолютно паралельно, бо зараз навіть в транспорті для оплати за проїзд їх не заюзаю. Ну окей, най буде інфляція в економічному житті, але таке саме буває з людьми і в реалі. Не хочу і не можу нікого якісно порівнювати з двома гривнями, але відчуття втрати за деякими з них рівномірні, ба навіть менші до деяких гомосапієнсів. Тільки то вже набагато глибша і сумніша емотивна інфляція. Хоча вона сумна лише через те, шо якісь хмарливі емоції викликає тільки сам фактор цього явища знецінення, а не втрата itself. А може й навпаки, хз. 

Мораль цієї байки така: проектуйте прості явища та події з життя на ширші матерії. Роздупляє.

Індукція>Дедукція.

P. S. + без навушників деколи навіть веселіше. Сьогодні ненавмисно став слухачем телефонної розмови однієї панночки по дорозі в універ. Цитую: "Оксана! Та з тою практикою буде повна пі*да! Я от реально йду і майже плачу!!!"

Deep inside, you cry cry cry…