Пальці в мандаринах

- Привіт.

- Ну, привіт.

- Шо ти? Чого не вітаєшся?

- Хто не вітається... це ти мене ігнориш постійно.

- Та не розказуй мені тут. Я все помітив. Але менше з тим, ти як там взагалі не жалієш про своє повернення?

- Жаліти не збираюсь, але чомусь заливаю сливу стабільно вже другий місяць, може воно дійсно якось пов'язано.

- Пффф... срали-мазали. Я ж казав, шо таке буде. Синдром повернення виїдає зсередини, просто почекай ше півроку, принаймні.

- Та добре, спробую. Як там твій баскетбол?

- Не дуже, часу зараз не вистачає на себе, роботу знайшов цікаву. Відчуваю, шо з того шось буде, тому концентруюсь трохи на інших речах. Але то таке, ти що хотіла взагалі?

- Слухай, мені так неприємно просити... Але я зараз в дуже скрутному становищі, треба $100.

- Та без питань, допоможу. Віддаси, коли там зможеш. А в чому така страшна необхідність тієї сотки.

- Треба віддати борги, сто баксів вишу своїй подрузі, яка теж в штати скоро їде... то от тому і горить. Слухай, ти вибачай, шо я тоді швидше тобі про аборт не розповіла. Та й взагалі, треба було з тобою поговорити, поки це шаленство не почалось.

- Забий. Ми вже про це сто разів говорили, скільки можна...

- Ну добре, добре. Йой, так люблю, як ти починаєш злитися, аааааааа...

- Перестань, вже реально не смішно, та й набридли твої постійні посилання на ту дворічну допотопну дурницю від твоєї розумної мами.

- От ти знову починаєш, і мене це дуже засмучує!

- Окей, все, я перестав, просто не втримався, звиняй. Добре тоді.

- Все, малу мою Марічку забереш? В неї танці сьогодні до дев'ятої.

- А як похресницю не заберу? Певно шо зайду. Давай вже, йди звідси, бо по починаєш мене нервувати.

- Та пішов ти, довбень. Як я взагалі колись могла з тобою спати.

- Целюлітом на ляшках будеш своїм трусити, язиком мені тут молоти не треба, вже на то час мала раніше, ти ж пам'ятаєш тоді на даху в Чехії.

- Як же я тебе ненавиджу...

Історія про розбите скло

Інколи достатньо просто звернути увагу і прослідкувати. Вчора цього було мало. Ми відчули необхідність дізнатися більше. Усвідомлення того, що ти ще можеш приймати спонтанні шалені рішення, дуже тішить. Головне почати, а потім це вже просто почергове перехоплення ініціативи.

«Дізнатися більше» теж могло би бути дуже пасивним. Але тут виник новий фактор – відчуття потреби у втручанні. Суто з позитивних і гуманістичних переконань (ну не хотілося мені, щоб тій маленькій дівчинці завдали шкоди). «Не роби комусь добре, щоб тобі не було зле», саме після цієї фрази я усвідомив, що мій друг певно таки був правий. Якби та «мамуся» мене травмувала, то це ше light version. Вона ж в тій своїй ейфорії зарізати склом могла.

-                     Подзвоніть в міліцію!

-                     В мене телефон не працює.

І шо тут скажеш. Людській апатії на рівні з паралельною цікавістю немає меж.

Нехай навіть наші спроби вплинути на те неймовірно дивне дійство нічим добрим не закінчились, це все рівно прекрасний тест на власне мислення. Життя моделює різноманітні ситуації і дає кожному діапазон певних варіантів. Вибір за тобою. В цій ситуації ми ніби оминули стандартні а), б), в), г) і почали формулювати свій д) інший варіант.

Зі страхом і захопленням спостерігали ми, як маленька дівчинка в агонії плаче і захищає свою п’яну (чи то інтоксиковану чимось іншим) маму, яка декілька секунд назад кричала на неї, ба навіть може й вдарила (в темноті погано видно просто). З неї виросте щось інше і сильніше.

Можна подзвонити в нашу доблесну міліцію, можна представитись Андрієм Сердюком, Мерканським, Мартою з Сихова або просто зробити «анонімне повідомлення», але нічого доброго з того не вийде. Бо 13 будинок насправді дуже важко знайти, а якби навіть і знайшли, то задекларували б це все як «порушення тиші».

Візьміть якось два кундерки, сядьте на лавку і подумайте про це все…

How long is now?

Що може змусити тебе піднятися з ліжка о 2 ночі і почати плюватися думками на папір? Відповідь очевидна - бажання. Для чого? А яка різниця. Просто так, хочеться та й все. 

А вона ж собі мирно читала цікаву книжку перед сном, а до цього ше чомусь натрапила на сторінку колишнього в соцмережі. Дивно, колишніх вже декілька, а тягне на один і той самий профіль. 

Чомусь раніше, ше в школі, суботніми ранками їй варто було прокинутися зранку, перебігти в іншу кімнату, залізти під ковдру і дивитися телевізор з братом. Ше було якесь дивне шоу з Андре Таном, яке дивилася на повному серйозі. Саме в ті ранки відчувалося якесь вільне дозвілля, яке приносило задоволення, бо не треба було нічого планувати. А тепер кожен вихідний, кожна вільна година, наче кипить в баняці із зобов'язань, правильності, потрібності. То ж треба кожну хвилину провести з користю для себе, не можна марнувати молодість, я мушу цінувати кожну можливість вдосконалюватись. Дурниці. Не треба було стільки читати хитромудрих книжок, а то з кожною прочитаною сторінкою все видається тільки складнішим і заплутанішим. Хоча, можливо, так і має бути. Нам тєжко, якшо складно, а коли просто - це взагалі покай.

Думала про одне, а написала про зовсім інше. І так завжди.

А він багато не думає. Точніше думає, але тільки про те, що дійсно потрібно. Моделює схеми власного самовдосконалення, перспективи кар'єрного росту, накопичення капіталу. Ше би якусь стипендію здалося отримати. А коли й закрадаються якісь гаспидові думки про минуле, то він їх вміло блокує різними психологічними метОдами. Чувак теж начитався різної літератури. І незважаючи на свій образ неприступного конкістадора, він прекрасно розуміє, шо ця картинка нічого доброго з ним не зробить. А яким йому хочеться видаватись, він вже давно забув. "Гірше того", і не знав. Це все через неї. Ніколи б не подумав, шо через стільки часу взагалі шось зможе згадати. А може для того, аби перестати згадувати, треба спочатку забути? Та нє, стоп, знову той гаспид бісовий (авт. - сорі за демонічну тавтологію). Хоча і так прекрасно знає той дурнуватий закон - якшо свідомість блокує вдень, то підсвідомість все рівно подасть її на десерт вночі уві сні. В кращому випадку, він прокинеться в якійсь не такій фазі сну, все забуде, і тоді не матиме спокуси жалюгідно зізнаватися, шо вона йому все ше сниться.

Так хто з них двох розумніший? Вона, яка гріється в минулому, чи він, що бавиться в майбутньому. Чи може таки треба carpe diem...

Навушник(и)

От як можна серйозно думати про якісь фундаментальні зрушення та зміни в житті, і в той самий час розуміти, шо я вже 2 місяць не можу знайти час і змусити себе просто піти в гарантійний офіс і зремонтувати навушники? Тобто кожен день я спокійно опускаю голову вниз і слухаю улюблену музику (шо є важливою частиною моєї розважальної повсякденної рутини) тільки правим вухом. 

І от я їду в маршрутці, слухаю свою "напівмузику" і розумію, шо в мене або вкрали, або я десь посіяв дві гривні. В цей самий момент усвідомлюю, шо мені абсолютно паралельно, бо зараз навіть в транспорті для оплати за проїзд їх не заюзаю. Ну окей, най буде інфляція в економічному житті, але таке саме буває з людьми і в реалі. Не хочу і не можу нікого якісно порівнювати з двома гривнями, але відчуття втрати за деякими з них рівномірні, ба навіть менші до деяких гомосапієнсів. Тільки то вже набагато глибша і сумніша емотивна інфляція. Хоча вона сумна лише через те, шо якісь хмарливі емоції викликає тільки сам фактор цього явища знецінення, а не втрата itself. А може й навпаки, хз. 

Мораль цієї байки така: проектуйте прості явища та події з життя на ширші матерії. Роздупляє.

Індукція>Дедукція.

P. S. + без навушників деколи навіть веселіше. Сьогодні ненавмисно став слухачем телефонної розмови однієї панночки по дорозі в універ. Цитую: "Оксана! Та з тою практикою буде повна пі*да! Я от реально йду і майже плачу!!!"

Deep inside, you cry cry cry…

Вона собі знає

Ну нарешті я дочитала ту книжку. Та скільки вже можна було її мучити. Окей, часом можна розтягувати задоволення від самого процесу і смакувати польотами своєї уяви, але ж не так довго. Хоча менше з тим, то все універ винен... Там стільки задавали непотребу читати протягом цілого семестру, ну не могла ж я просто забити і не виконати поставлене завдання. Проте, без стипендії якогось особливого стимулу вчитись не відчуваю. Пари, лекції, семінари. Задовбало.

Принаймні, між тим мене ше й взяли на роботу. Це ж так круто поєднювати навчання з роботою. І я така крута, випереджаю всіх на крок, бо всі ж прекрасно розуміють, що вища освіта нічого не дає в нашій країні - це просто папірчик. Але він так всім необхідний, бо без нього ну просто ніяк. Навіть двірникам і охоронцям потрібен диплом, шоб взяли на роботу. А тут ше й таке прогресивне оточення, успішні люди навколо, постійно розмови про майбутні проєкти, бізнес-плани, ідеї та відрядження в екзотичні країни. Так, це добре, що я займаюся чимось иншим, крім здобуття освіти. Але блін, якшо цього семестру знову не стягну стипендії, то до сраки та робота... Шо за постійні подвійні стандарти і переконання.

З хлопцем розійшлася, це тільки на краще. Тепер пора правильно розставити пріоритети і рухатися вперед. Чи може краще вбік? 

То навіть не заздрість, і не злість, то просто є відчуття якоїсь незрозумілости. Якось навіть на грані щирої радості за інших і в той самий час роздратованості на всіх і вся, крім себе. Тому шо це ВОНИ тобі заважають. Це ВОНИ всі у всьому винні. Чи може просто перестати заходити не фейсбук і бачити ілюзію багатьох успішно влаштованих життів, які створюють далеко не ілюзорне відчуття власної меншовартости.

Грошей нема. Батьків розчаровувати не хочеться. А хочеться просто подорожувати і читати книжки. Їх у мене багато вже куплених лежить на полиці, і ше більший список "to-read" сформований в моїй маленькій дівочій голівці, яка прагне матеріалізувати свої думки і пориви, побачивши необхідні слова на сторінках, які, все-таки, стануть стимулом для початку чогось прекрасного і, можливо, навіть написання свого бестселера. 

А поки, я тішуся, що дочитала ту книжку... Нарешті-таки дочитала.

Something out of nothing

Періодично знаходячись на етапі пошуку сутності власного буття, починаєш думати про дивні речі, які ніколи раніше не приходили в голову. Зважаючи на те, що наше народження є переважно однаковим фізіологічним процесом для всіх (не будемо брати до уваги розтинів, анестезійованих дурманів і тд.), не може дивувати той факт, наскільки, все-таки, ми різні і які саме чинники формують це шалене різноманіття. Фактор нульового часу після появи на світ у всіх по суті однаковий, такий собі “zero time”. Проте як тільки людське диво-творіння починає отримувати певний досвід, моментально починають формуватися світогляд, принципи, умовні рефлекси, підсвідомі та досить таки свідомі реакції.

На таку контраверсійну ситуацію маю два ракурси бачення:

1. Позитивний: неосяжний спектр самовдосконалення і здобуття будь-чого в цьому світі існує для кожного, незалежно від ретроспективного бачення свого життєвого шляху, теперішнього чи навіть не дуже багатообіцяючого майбутнього.

2. Обмежуючий: наша залежність від зовнішніх факторів є неймовірно сильною (залежність не як «addiction», а більше як «dependency»), і будь-яка думка чи дія, яку ми присвоюємо власному скромному его, скоріш за все, вже була відтворена в певній матеріальній чи теоретичній формі.

Бачення ланцюжка подій власного життя у формі «школа-університет-робота-сім’я-кредит-смерть» давно нікого не тішить, і, очевидно, більшість прогресивних людей кардинально диференціюють таке начиння свого часу. Важливими є деталі, які формують відчуття щастя a. k. a. задоволення, втіха, приємність у всіх їхніх вимірах. Така форма бачення речей не є новою, оскільки гедонізм як напрям у філософії існує дуже давно, і саме в цій теорії радість від фізичного задоволення вважають вищим благом і умовою щастя у житті. Є тут і багато суперечливих моментів, проте саме цей стан може слугувати потужним фундаментом для будівництва міцнішої та більшої форми того ж таки блаженного щастя.

Все починається з ідеї, тому залишається сліпо вірити в банальне переконання, що «думки матеріалізуються», сміливіше мріяти, зосереджуватись на позитивному і діяти.

Всім #Епікур, всім #Маслоу.

Хто терпен - той спасен

Ти кожен день живеш, а я існую.

В краї далекі не мандрую.

А так хотів би... Універ, робота.

Це не моє бажання й не моя охота.

Ти знов живеш, а я гнию в тривозі.
Ці дні бажаю провести в дорозі.
Кудись далеко, обрій бачити не хочу,
Аж поки знов в якусь халепу вскочу.

Ти знов живеш? Я жив колись, до речі.
А зараз місяцями не злізаю з тої печі.
Комфортна зона, затишок і спокій?
А океан глибокий і такий широкий...