Навушник(и)

От як можна серйозно думати про якісь фундаментальні зрушення та зміни в житті, і в той самий час розуміти, шо я вже 2 місяць не можу знайти час і змусити себе просто піти в гарантійний офіс і зремонтувати навушники? Тобто кожен день я спокійно опускаю голову вниз і слухаю улюблену музику (шо є важливою частиною моєї розважальної повсякденної рутини) тільки правим вухом. 

І от я їду в маршрутці, слухаю свою "напівмузику" і розумію, шо в мене або вкрали, або я десь посіяв дві гривні. В цей самий момент усвідомлюю, шо мені абсолютно паралельно, бо зараз навіть в транспорті для оплати за проїзд їх не заюзаю. Ну окей, най буде інфляція в економічному житті, але таке саме буває з людьми і в реалі. Не хочу і не можу нікого якісно порівнювати з двома гривнями, але відчуття втрати за деякими з них рівномірні, ба навіть менші до деяких гомосапієнсів. Тільки то вже набагато глибша і сумніша емотивна інфляція. Хоча вона сумна лише через те, шо якісь хмарливі емоції викликає тільки сам фактор цього явища знецінення, а не втрата itself. А може й навпаки, хз. 

Мораль цієї байки така: проектуйте прості явища та події з життя на ширші матерії. Роздупляє.

Індукція>Дедукція.

P. S. + без навушників деколи навіть веселіше. Сьогодні ненавмисно став слухачем телефонної розмови однієї панночки по дорозі в універ. Цитую: "Оксана! Та з тою практикою буде повна пі*да! Я от реально йду і майже плачу!!!"

Deep inside, you cry cry cry…

Вона собі знає

Ну нарешті я дочитала ту книжку. Та скільки вже можна було її мучити. Окей, часом можна розтягувати задоволення від самого процесу і смакувати польотами своєї уяви, але ж не так довго. Хоча менше з тим, то все універ винен... Там стільки задавали непотребу читати протягом цілого семестру, ну не могла ж я просто забити і не виконати поставлене завдання. Проте, без стипендії якогось особливого стимулу вчитись не відчуваю. Пари, лекції, семінари. Задовбало.

Принаймні, між тим мене ше й взяли на роботу. Це ж так круто поєднювати навчання з роботою. І я така крута, випереджаю всіх на крок, бо всі ж прекрасно розуміють, що вища освіта нічого не дає в нашій країні - це просто папірчик. Але він так всім необхідний, бо без нього ну просто ніяк. Навіть двірникам і охоронцям потрібен диплом, шоб взяли на роботу. А тут ше й таке прогресивне оточення, успішні люди навколо, постійно розмови про майбутні проєкти, бізнес-плани, ідеї та відрядження в екзотичні країни. Так, це добре, що я займаюся чимось иншим, крім здобуття освіти. Але блін, якшо цього семестру знову не стягну стипендії, то до сраки та робота... Шо за постійні подвійні стандарти і переконання.

З хлопцем розійшлася, це тільки на краще. Тепер пора правильно розставити пріоритети і рухатися вперед. Чи може краще вбік? 

То навіть не заздрість, і не злість, то просто є відчуття якоїсь незрозумілости. Якось навіть на грані щирої радості за інших і в той самий час роздратованості на всіх і вся, крім себе. Тому шо це ВОНИ тобі заважають. Це ВОНИ всі у всьому винні. Чи може просто перестати заходити не фейсбук і бачити ілюзію багатьох успішно влаштованих життів, які створюють далеко не ілюзорне відчуття власної меншовартости.

Грошей нема. Батьків розчаровувати не хочеться. А хочеться просто подорожувати і читати книжки. Їх у мене багато вже куплених лежить на полиці, і ше більший список "to-read" сформований в моїй маленькій дівочій голівці, яка прагне матеріалізувати свої думки і пориви, побачивши необхідні слова на сторінках, які, все-таки, стануть стимулом для початку чогось прекрасного і, можливо, навіть написання свого бестселера. 

А поки, я тішуся, що дочитала ту книжку... Нарешті-таки дочитала.

Something out of nothing

Періодично знаходячись на етапі пошуку сутності власного буття, починаєш думати про дивні речі, які ніколи раніше не приходили в голову. Зважаючи на те, що наше народження є переважно однаковим фізіологічним процесом для всіх (не будемо брати до уваги розтинів, анестезійованих дурманів і тд.), не може дивувати той факт, наскільки, все-таки, ми різні і які саме чинники формують це шалене різноманіття. Фактор нульового часу після появи на світ у всіх по суті однаковий, такий собі “zero time”. Проте як тільки людське диво-творіння починає отримувати певний досвід, моментально починають формуватися світогляд, принципи, умовні рефлекси, підсвідомі та досить таки свідомі реакції.

На таку контраверсійну ситуацію маю два ракурси бачення:

1. Позитивний: неосяжний спектр самовдосконалення і здобуття будь-чого в цьому світі існує для кожного, незалежно від ретроспективного бачення свого життєвого шляху, теперішнього чи навіть не дуже багатообіцяючого майбутнього.

2. Обмежуючий: наша залежність від зовнішніх факторів є неймовірно сильною (залежність не як «addiction», а більше як «dependency»), і будь-яка думка чи дія, яку ми присвоюємо власному скромному его, скоріш за все, вже була відтворена в певній матеріальній чи теоретичній формі.

Бачення ланцюжка подій власного життя у формі «школа-університет-робота-сім’я-кредит-смерть» давно нікого не тішить, і, очевидно, більшість прогресивних людей кардинально диференціюють таке начиння свого часу. Важливими є деталі, які формують відчуття щастя a. k. a. задоволення, втіха, приємність у всіх їхніх вимірах. Така форма бачення речей не є новою, оскільки гедонізм як напрям у філософії існує дуже давно, і саме в цій теорії радість від фізичного задоволення вважають вищим благом і умовою щастя у житті. Є тут і багато суперечливих моментів, проте саме цей стан може слугувати потужним фундаментом для будівництва міцнішої та більшої форми того ж таки блаженного щастя.

Все починається з ідеї, тому залишається сліпо вірити в банальне переконання, що «думки матеріалізуються», сміливіше мріяти, зосереджуватись на позитивному і діяти.

Всім #Епікур, всім #Маслоу.