- Привіт.
- Ну, привіт.
- Шо ти? Чого не вітаєшся?
- Хто не вітається... це ти мене ігнориш постійно.
- Та не розказуй мені тут. Я все помітив. Але менше з тим, ти як там взагалі не жалієш про своє повернення?
- Жаліти не збираюсь, але чомусь заливаю сливу стабільно вже другий місяць, може воно дійсно якось пов'язано.
- Пффф... срали-мазали. Я ж казав, шо таке буде. Синдром повернення виїдає зсередини, просто почекай ше півроку, принаймні.
- Та добре, спробую. Як там твій баскетбол?
- Не дуже, часу зараз не вистачає на себе, роботу знайшов цікаву. Відчуваю, шо з того шось буде, тому концентруюсь трохи на інших речах. Але то таке, ти що хотіла взагалі?
- Слухай, мені так неприємно просити... Але я зараз в дуже скрутному становищі, треба $100.
- Та без питань, допоможу. Віддаси, коли там зможеш. А в чому така страшна необхідність тієї сотки.
- Треба віддати борги, сто баксів вишу своїй подрузі, яка теж в штати скоро їде... то от тому і горить. Слухай, ти вибачай, шо я тоді швидше тобі про аборт не розповіла. Та й взагалі, треба було з тобою поговорити, поки це шаленство не почалось.
- Забий. Ми вже про це сто разів говорили, скільки можна...
- Ну добре, добре. Йой, так люблю, як ти починаєш злитися, аааааааа...
- Перестань, вже реально не смішно, та й набридли твої постійні посилання на ту дворічну допотопну дурницю від твоєї розумної мами.
- От ти знову починаєш, і мене це дуже засмучує!
- Окей, все, я перестав, просто не втримався, звиняй. Добре тоді.
- Все, малу мою Марічку забереш? В неї танці сьогодні до дев'ятої.
- А як похресницю не заберу? Певно шо зайду. Давай вже, йди звідси, бо по починаєш мене нервувати.
- Та пішов ти, довбень. Як я взагалі колись могла з тобою спати.
- Целюлітом на ляшках будеш своїм трусити, язиком мені тут молоти не треба, вже на то час мала раніше, ти ж пам'ятаєш тоді на даху в Чехії.
- Як же я тебе ненавиджу...
